Під час цьогорічного семінару молодих науковців, який тривав з 7 по 10 вересня 2019 року в Києві, дослідники з України та Німеччини дискутували про потенціал та обмеження еґо-документа для власних досліджень з історії України у Другій світовій війні.

Семінар проводили проф. д-р. Олександр Лисенко (Київ) та доктор наук Рікарда Вулпіус (Берлін); запрошеними експертами стали проф. д-р. Мартін Блеквелл (Університет Стетсон, Деланд / Флорида, США) та д-р. Карел Беркгофф (Інститут досліджень війни, Голокосту та Геноциду NIOD, Амстердам, Нідерланди).

Захід відбувся у співпраці з Національним музеєм історії України, співробітники якого допомогли учасникам семінару ознайомитися з відповідними колекціями та фондами музею.

Програму цьогорічного семінару можна завантажити за цим посиланням у форматі PDF.

У першій половині вересня 2019 року в Києві відбувся 4-й семінар молодих науковців НУКІ для докторантів та студентів старших курсів з Німеччини та України. Цього року він проводився у співпраці з Національним музеєм історії України у Другій світовій війні. За науковий напрям відповідали Олександр Лисенко (Київ) та Рікарда Вулпіус (Берлін), організацією заходу займався Паскаль Треес (Мюнхен).

Вибір теми ґрунтувався на зростаючій увазі до свідчень очевидців, як до джерел, що дають цінну перспективу з погляду населення в Україні на той досвід неймовірного насильства та непомірної втрати людей.

Основна проблема семінару полягала в тому, щоб дати новий підхід до часто щоденних питань, таких як співпраця та опір, шляхом вивчення складних біографій людей, а також показати, що обидва явища часто поєднуються безперечно і що в нечисленних сім'ях доля переслідувань та винуватців зіткнувся.

Основний виклик для семінару полягав у тому, щоб завдяки вивченню непростих біографій по-новому подивитися на вже звичні теми колаборації та спротиву, а також визначити феномен, коли обидва явища стають взаємопроникними і часто в одній сім‘ї трапляються долі винуватця і того, хто його переслідує. 

Класичний історичний перелом у кінці війни мав бути навмисно відкинутий, щоб опрацювати складну історію взаємозв'язків між націонал-соціалістичним режимом та сталінізмом в Україні.

Відвідання актуальних виставок Музею історії України у Другій світовій війні було справді важливою частиною семінару, як і екскурсія до Бабиного Яру та Биківні, місць жахливих злочинів обох тоталітарних режимів. У 1941 р. Бабин яр став місцем наймасовішого одночасного знищення єврейського населення: чоловіків, жінок та дітей у роки Другої світової війни, відповідальність за яке несе армія німецького вермахту і спеціальні підрозділи СС. Найбільша масова могила радянського терору в Україні 1937-1941 рр. розташована у лісі Биківня на межі Києва. Тут були поховані тіла понад 80 000 жертв сталінського терору, включно з польськими військовополоненими.

Семінар розпочався із вступу Рікарди Вульпіус та Олександра Лисенка. Рікарда Вулпіус опрацювала потенціал сучасних досліджень біографії на теоретичному рівні та підкреслила, що аналіз еґо-документів полягає насамперед у фіксації відповідних уявлень діячів. Історичне «я» слід розуміти як джерело, яке надає менше інформації про минулі реалії, ніж про те, як формується індивідуальний та колективний сенс під час роботи з історичним досвідом.

Олександр Лисенко навів численні приклади перспективних результатів біографічних досліджень Другої світової війни та ширших часових рамок. Особливої уваги заслуговують групи людей, які за радянських часів були стигматизовані та мовчали, як от примусові робітники та військовополонені. У їхніх випадках біографічні дослідження є неабияк важливими, щоб глибше дослідити ці забуті голоси.

Володимир Сімперович, співробітник Музею історії України у Другій світовій війні, зазначив, що переважна більшість експонатів та фондів музею є еґо-документами.

Він особливо наголосив на спогадах та щоденниках офіцерів Червоної армії, українських повстанців та цивільних осіб, які, крім пропаганди, дають можливість прочитання думок та поглядів індивідів. Співробітники музею доповнили цей фонд записом усних розповідей у вигляді 1100 відеозаписів примусових працівників. Матеріали музею значною мірою оцифровані та доступні в електронному вигляді.

Джуліана Ніклас (Мюнхен / Берлін) досліджувала, як Національний музей історії України у Другій світовій війні ставиться до свідчення очевидців як музейних предметів. Вона дійшла висновку, що у випадку вивчення музейної презентації матеріальних експонатів пріоритет віддавався інтерпретації свідчення очевидців.

Віталій Л. Хоробець, працівник Національного музею історії України у Другій світовій війні, представляв великий дослідницький потенціал із понад тисячі невідправлених листів та їх доповнень, які в червні та липні 1941 року у Кам’янець-Подільському були захоплені гітлерівцями та привезений до Відня для оцінки «настроїв у російському народі до війни».

Листи зберігалися у Відні майже 70 років до повернення в Україну в 2010 році. Відтоді їх оцінювали не лише працівники музею під назвою "Непрочитані листи 1941: Монолог листів минулого". Близько 55% листів, написаних російською, українською, угорською та івритською мовами, також були передані адресатам.

Листи особливо цікаві для досліджень, оскільки вони ще не пройшли військову цензуру і таким чином висловлюють справжні судження та настрої населення.

Андрій Пикало (Харків) представив свій проєкт дослідження поведінкових стратегій населення під час нацистської окупації України, сконструйовані з усних оповідей про Голокост в Україні. Дослідник визначив три поведінкові форми: окрім пасивної стратегії (страх), Пикало вивчає колаборацію (вимушену та добровільну) та різні форми опору, а саме допомогу бійцям підпілля. Науковець також зауважив виклик, що стоїть перед ним: об’єктивна робота зі складними і неоднозначними життєвими історіями респондентів, яким на той час було в середньому 13-18 років, а також уникнення різких суджень про поведінку людей.

Йоганнес Спор (Берлін) представив нещодавно закінчену докторську дисертацію про специфіку виходу німців з України в 1943/44 роках. У своїй роботі Спор систематично досліджував боротьбу проти фактичних і потенційних партизанів, спалення сіл, вбивства їхніх мешканців, примусову евакуацію, пограбування та знищення промисловості та сільського господарства за тактикою "випаленої землі", також спираючися на свідчення місцевих жителів з 30 сіл. Основна увага приділяється областям, які належали до нацистського комісаріату. Спор підтверджує відсутність наміру у німців вбивати все населення. Однак він приписує їхнім діям геноцидний характером, адже вони створювали можливості для систематичного вбивства, за яке не було покарання. У знайдених свідченнях Спор виявив відхилення від усталеної думки, продемонструвавши,  як українське цивільне населення критикувало окремі дії українських партизанів, які призводили до негативних наслідків та страждання самих селян.

Для Андрія Усача (Львів) ключову роль у проведенні його локального дослідження про колаборацію місцевих та Голокост на окупованих Німеччиною територіях Бар у 1941-1944 роках відіграють свідчення у формі повідомлень свідків та записів допитів. У еґо-документах Усач бачить не лише можливість дослідити відносини між різними етнічними групами та побачити дію офіційних документів з перспективи "знизу", але й небезпеку сліпо слідувати обманним свідченням очевидців. Тому Усач вважає, що взаємодоповнення та вивчення інших джерел є ​​незамінним для історика.

На основі свого дослідницького проєкту щодо працівників Харківського університету під час Другої світової війни Ольга Іванівна Красько (Чарків) виступала за використання терміна «колаборація» для ширшого розмежування різних мотивів. У рамках свого дослідження, для якого вона в першу чергу вивчає щоденники, Красько розмежовує чотири колаборативні мотиви: виживання від час голоду, збереження університетських колекцій, особисту неприязнь до радянського режиму та надію на розвиток української культури.

Катарина Моніх (Гамбург) представила відкриті питання свого проєкту про історика давньої історії Вальтера Маттеса в Радянському Союзі в 1942/43 роках. Вихідним моментом її дослідження є аналіз того, що давня історія використовувалася для націонал-соціалістичних цілей, наскільки це можливо, довести переваги "старих народів" над слов'янами. Використовуючи Маттеса як приклад, Моніч намагається уточнити, якою мірою він виконував вказівки нацистів чи і наскільки слідував власним науковим інтересам у виконанні завдань, які він виконував на окупованих територіях України у 1942-1943 роках. Спадок, який сім'я Маттесів передала до архіву університету Гамбурга, призначений для пошуку відповідей.

Для Лаури Екл (Берлін / Вупперталь) щоденники слугують основним джерелом для відстеження досвіду голодування киян під час німецької окупації 1941-1943 рр., зокрема голоду 1932/33 рр., що слугував своєрідним горизонтом досвіду та лінією конфлікту. В якості перших результатів вона отримала розпад структур солідарності, зміщення конфліктів з фокусу «місто-село» на користь ворожого образу німецької окупаційної влади та невідповідності сприйняття свого і чужого.

У своєму дослідницькому проєкті Олена А. Геча (Житомир) розглядає стратегії виживання військовополонених, відображені в автобіографії «Крізь ніч» письменника та художника Леоніда Волинського (псевдонім Л. Рабіновича). Радянський уряд використовував цей документ для пред'явлення звинувачення проти генерала М. Кирпоноса, якого звинувачували в здачі Києва німцям. Авторка опрацьовує попередньо ігноровані аспекти цього тексту, в яких описуються страждання євреїв, комуністів та військовополонених, а також взаємодія між міським населенням та окупантами.

Карел Беркгоф, автор численних досліджень німецької війни на винищення в Радянському Союзі, в якості зовнішнього експерта Інституту досліджень війни, голокосту та геноциду в Амстердамі надав докторантам всебічний огляд можливостей та ризиків, пов'язаних із використанням щоденників, особистих листів, інтерв'ю та приватних поглядів як суб‘єктивних істин. У той же час, як речник проєкту від Меморіального центру "Бабин Яр", він зміг збагатити нашу наступну екскурсію до Бабиного Яру своїми знаннями та історико-політичними спогадами. Проведення вражаючої екскурсії по Бабиному Яру взяла на себе Юлія Смілянська, директор Інституту Юдаїки в Києві, і дочка єврейської жертви, що пережила німецькі винищувальні акції.

Мартін Блеквелл з Університету Стетсона у Флориді та автор книги «Київ як режимне місто», у якій йдеться про поверненням радянської влади після нацистської окупації, представив результати свого дослідження у якості другого зовнішнього експерта, у форматі лекції-тематичного блоку «Сталінізм в Україні». Судячи із невеликої кількості заявок на цей семінар, наразі тема взаємозв'язків двох тоталітарних режимів є менш популярною серед дослідників.

Не менш вражаючою стала екскурсія до Биківни, де заступниця директора та наукова співробітниця меморіалу Тетяна Шептицька провела групу крізь місця масових вбивств за наказом КДБ, і також розповіла про неправильно вказані дати смерті та неправдиві причини смерті, які поширювалися зумисно для того, аби приховати правду, що це були жертви сталінського терору 1937-1938 років.

Насичену програму семінару завершила ексклюзивна екскурсія, яку провела заступниця директора музею Любов Лехасовою разом із музейним працівником виставкою «Україна. Незакінчена війна», яка от-от мала завершитися. Вражаюча виставка показує Другу світову війну в Україні в безпрецедентному різноманітті тем. Співпраця українців з націонал-соціалістами, чи то в якості допоміжних працівників поліції, чи в складі підрозділу СС "Галичина", були окремими темами, як і складні українсько-єврейські стосунки та страждання євреїв за націонал-соціалістів. Завдяки високому рівню презентації виставка наочно демонструє відхід від колишньої радянської музейної справи. Вона звертається до почуттів, привертає увагу глядача символічними експонатами та викликає співпереживання жертвам, але не героїзує їх.

У той же час, зв’язок із заголовком та окремими експонатами між Другою світовою війною та нинішньою війною на Донбасі показує проблематичну спробу участі в формуванні історико-політичному наративу «зверху». Наратив, за яким народ України передусім переймався боротьбою за її незалежність, територіальну цілісність у Другій світовій війні і сьогодні, є переконанням лише певної частини історичних акторів того часу; значна частина інших наративів залишається поза увагою. Ці спостереження також активно обговорювалися на семінарі, коментарі учасників семінару щодо виставки були надані у письмовій формі та сприйняті з великим інтересом співробітниками музею.

Загалом, як на рівні музею, так і серед учасників семінару був великий інтерес до роботи з власними відгуками та критичного осмислення всіх можливостей та ризиків. Цю дискусію та обмін думками й ідеями в рамках німецько-українських відносин варто неодмінно продовжувати.